Дідусь розповів як любив усе життя одну жінку, але не дружину

От подобається мені дивитися, як дід із бабою на лавочці сидять… і квит! Може тому, що не часто таке побачиш. Доки є сила і здоров’я, то у селі не дуже на лавці всидиш. Й до глибокої старості у парі мало хто доживає. Та ще й так, щоб хотілося удвох поряд сидіти, погомоніти...

Розповідь вихідного дня. Нелюба
Для баби Ольки і діда Мишка лавочка під двором була виходом у світ білий. Ноги обох вже не несли. З господарства – тільки кури. Город сини із невістками обробляли, а вони у помічниках. Було, бідкаються обоє, що після 80-ти силу їм ніби хтось віднімає. Баба обв’язує коліна різним компресами і з ходунцями ледве суне до лавочки. Дід ще з однією палицею ходить, тож стежить, щоб баба, буває, не перечепилася та не впала. Мимохіть зупинишся біля них. Обоє сиплять жартами, самі із себе посміюються. А ще недавно обоє, було, кудись мчать на велосипедах, хоч на мотоциклі… Завжди поспішають. Та все удвох і удвох.

Та настигла і їх неминучість. Вже сам цього літа сидів дід Мишко на лавці. Дивлюся, ніби не він. Різко став таким малим. Похоронив свою Ольку. Каже, що до дітей іти ще не хоче. Поживе один. А там видно буде… А це проїжджаю, а біля лавочки бур’ян поріс. Та швидко так насіявся… після діда. Зупинилася. Помовчала. Згадала останню розмову із ним.

– Не хочеться мені одному жить! Сумно! – розповідає дід.

– Так діти ж гукають! Ідіть! Не сумно буде!

– То не те! Наша жизнь була отут, і з бабою! Пора вже і собі збираться туди! Пора…

– Ви, мабуть, дружину свою дуже любили? – підтримала розмову.

– Я?! – дід зажмурився і витер сльозу, – не любив я її! Їй же Богу – не любив!

Мене і заціпило! Як так? Я завжди вважала, що у них любов велика! Бо у селі жодного такого діда більше не знаю, який би так бабу свою шанував. Та і вона його. Добряче вони жили у парі. Люди заздрили аж до бабиної смерті. А тут – «не любив!». Хтозна, що і казать далі… Мовчу і дивлюся на діда. Він витер сльозу. Погляд прояснів…

– Ну, як тобі пояснить же?! От як влюбишся, то у тебе серце із грудей вискакує… аж тіло тремтить отак усе! А тоді стаєш, як п’яний, хоч і не п’єш!! І таке те чувство, що і об’яснить якось не можна словами. Чи ти розумний, чи ти дурний стаєш і де та грань?.. І думаєш усе тільки про неї! І робиш роботу важку, а тобі співається, і усміхаєшся сам до себе…

Понесло діда не на жарт. Тільки дивлюся мовчки і слухаю. І якось аж дивно, що такий серйозний дід так заговорив. Пригадую, що ніколи і ніде не чула щоб дід Мишко коли «у гречку» стрибав. Дід завжди був такий гарний, аж блискучий. Ніби не сільський. А баба його, якщо на сучасну моду, то казали б, що мала модельну зовнішність, це доки коліна хвороба не покрутила. Та у селі її обзивали «жердкою» та «кобилкою» – худюща, висока! Правда, завжди привітна. Здавалося, що у їхньому спільному із дідом житті і проблем ніяких не було…

– От якщо ти колись влюблялася у кого, то ти мене поймеш, – продовжує дід.

– Та пойму… Розказуйте…

– Ну, не було у мене до Ольки такого, щоб серце тріпотіло, як побачу… А оце, як прощався, то думав, що і зупиниться те серце. Пора і мені за нею…

– То ви, діду, мабуть, коханку мали, чи як?

– Здуріла, чи шо?! Я дурницями не займався! Ніколи мені було до цього! Та і мужиків, які волочилися, не поважав. Треба щоб хоч чорне, щоб хоч біле. А так – туди-сюди, це не діло!

Ось тут стало ще більш цікаво! Дід піднявся з лавочки, обіперся на ціпок і кинувши мені «жди мене тут, я швидко», подріботів до хати. Через кілька хвилин повернувся із пожовклою фотографією у руках.

– Ось поглянь, дівчино – це ота, яку я молодим полюбив! Всю жизнь храню фото… Та і тільки. Такої красивої я більше в жизні не бачив! Колись нас повезли на екскурсію у Ленінград, а там по музеях водили, то я на картинах схожих бачив. Із мене сміються, що я очей не можу відвести… забувся хто на тій картині і був. А мені – Маруся! Людям же такого не скажеш! Молоді ми дуже були… Мій батько із війни не вернувся. А Марусин прийшов. Вона у колгоспі в ланці робила, а я на фермі. Телят порав. Бєдность страшна була. Не було у мене ні чобіт, ні черевиків. За трудодень робили ж. Мама ще до війни застудилася на буряках, чи, може, і раніше спину підірвала. Стали у неї ноги одказувать. На роботу ніяк не може, бо по хаті з трудом перейде. А заставляють, ще і як. То замість неї пішов я у колгосп, хоч і малим був. У школу дуже хотілося, та треба було маму виручать, бо і судили б ще. Батько ще у 1941-му безвісти пропав. Ми так із мамою бідували, що словами не передать. Заробляв я у колгоспі ті чортові трудодні. А Маруся семиричку закончила! Вона у ланку пішла. Любила вона гулять ходить у празники на колодки та до клубу. А я ні… Чобіт не було. Соромно. Сховаюся за кущами і не можу на неї надивитися, як танцює. А тоді провести насмілився… І… почалося! Так ми того вечора ждемо, щоб у верби втекти! Я землі під ногами не чув! Як було не втомимося обоє, та у верби біжимо…

– А що там у вербах? Якась зона відпочинку?

– Ну ти і смішна, дівчино! Яка зона! Там було таке укромне місце! Як у гнізді. Нікому не видно… ще запитай що і робили.

– Авжеж!

– Ну, скажу тобі, «Отче наш» не читали наодинці з дівкою!

– А казали, що у союзі сексу не було…

– То слова ми такого не знали! А було все, що людині не чуже! Молодость була! І все! Любов була! Ми, не могли одне одним натішиться… І так більше року! А тоді колись каже мені Маруся, що я фермою весь провоняний. А воно ж так і є. Ферму непросто із себе змить… І стали якісь її родичі манить Марусю завербуватися на Донбас. Мов, як там не буде, та не ферма смердюча. Маруся про гОрод мріяла. Я б за нею куди хоч поїхав. Так маму ж не покину! А вона мені ультиматум поставила! Я думав, що здурію. Не переживу. Як же я, кажу, матір хвору саму покину… Я ж один у неї і вона одна. І сказала мені Маруся, що не буде вона гноїть свою жизнь у селі. Поїхала… Якби я міг пить горілку, то запив би. А не йшла вона мені на душу, та горілка, ніколи. Я до жизні інтерес усякий згубив. Все не миле. А Олька зі мною теж на телятах робила. І вона сирота… І у неї – ні чобіт, ні черевиків… І вона на танці не ходить до клубу. До мене вона завжди така дружня була. Бачить, що я ніякий ходжу, а люди кругом гомонять, що мене Маруся покинула… Ідемо раз пізно з роботи повз оті верби, і сам не знаю, як зайшли із нею у нашу з Марусею схованку… Олька від мене на три годи старша. Хлопців у неї ніколи й не було. Така худюща, аж хребет випинався. Такі у селі були не в моді. А воно ж… молодость. Обіда така була на душі! А Олька піддалась… Мені якось на душі стало легше…

– Може вона вас любила?

– Може і любила. Я її не запитував…

– А пізніше сказала?

– Ні. Я їй такого не казав, і вона мені не казала… А у верби ходили довгенько. Поки каже мені Олька якось: «Женись на мені, Мишко! У мене дитя буде! І бідні ми з тобою обоє. Будемо помагать одне одному та жить».

– Ви зраділи?

– Ти знаєш, дівчино, і зрадів! Якось звик я до Ольки. Вона така покорна мені. А як ще про дитя сказала, то й зовсім розтанув! Діти для мене – святе! Пішли у сільраду і розписалися тихенько, щоб менше хто знав.

– А весілля?

– Та я ж кажу тобі, дівчино, що у нас ні чобіт, ні черевиків не було! Яке весілля?! На фермі могорич був! Мама моя дуже зраділа, що невістку привів. Вона ж така метка була до роботи. І матір жалувала. Ловко нам було удвох. Роботи багато. А ми все робимо і робимо. Колю народила – аж чотири кілограми! Де він у неї і поміщався! А через год уже й Толю народила! Хату почали будувати. Ми обоє телят порали, то одне одного підміняємо. І все бігом! Того літа маму мою поховали. І каже Олька, що у нас буде дівчинка точно. Так вона задумала! Словом, усе добре у нас. А от ніколи не цілувалися із нею… Бо як і надумаю коли, то не можу – Маруся у мене перед очима, її цілую…

– Що і зовсім не цілувалися?

– Ну, бувало, так, у щічку її і вона мене… А отак, щоб і серце ставало – не було! Не любив… А цілувать тільки з любов’ю виходить…

Ага… Отак ми ловко п’ять год прожили. Та приїхала у гості до батьків Маруся. Почула, що моя мама уже померла. Боявся зустріть її, а вона й шукала тієї зустрічі. Таки вигукала мене... Думав, що ушпилю її чимось, бо я вже не босоногий сирота – діточок майже троє, хату будуємо… Та побачив і… все забув. Ми з Олькою телят порали цілий хлів. Так і нам лучче, і бригадир ішов на уступки. Їй було дуже важко уже, бо десь через місяць родить повинна. То я жалів, і за неї, і за себе на фермі. Бо воно ж і дома роботи – страх скільки! Літо ж! Маруся вислідила, що я увечері сам із ферми іду. Перестріла… Щось казала… Не знаю! У мене в голові зашуміло! Мовчав… Тільки дуже цілувать її хотів. Потеліпав додому. Кажу Ольці, що прихворнув. І спать не міг.

А другого дня жде мене Маруся. Каже, що через три дні вже поїде. Хоч побалакать хочеться. І я не устояв! Завернули у верби… Питаюся Марусю чи фермою не воняю? А вона – цілуватися… Забувся я, що й додому треба. Ще шампанського вона взяла. Я ніколи до цього його не пробував, та і, взагалі, не пив алкоголю. А то так сп’янів! Не усвідомив, що і ніч минула. Сонце вже високо! Дома не був, телята на фермі не порані. А Маруся мені ще шампанського добавила. Цілуємося!

І вмовляє вона мене усе покинуть і їхати на Донбас із нею. Отак під вербами у схові ми дві доби і прожили…

– А дружина не шукала вас?

– Ой, дівчино! Вона здогадалася де я, може і стежила. Хтозна. Бо знала ж вона цю схованку! Побігла телят порать на ферму. Бо бригадир кричить, що мене там немає. І день порала, і другий… І дівчинку там пошти народила. Добре, що бригадир навідався. Відправили у лікарню. Ольку ледь врятували, а дівчинку і ні!! А я у вербах цілуюся… Мабуть, таки Олька сказала, де мене шукать, бо прибіг бригадир і мене батогом шмагає, і Марусю потіг! Наробили ми тоді слави! Біг я пішки у лікарню 10 кілометрів. І не знаю, що Ольці казать. Вона мені – нічого! Мовчить! Краще б сварила дуже! А вона мовчить. Дівчинку мені дозволили забрать, бо Олька дуже просила. Зробив я для неї ящичок і похоронив біля матері…

– Простила?

– Не скоро… Я дитя забрав поховать, а Маруся прийшла до Ольки у лікарню та і каже їй, щоб відпустила мене з нею, щоб дітьми не держала. Як взяли ту нерви! Не захотіла, щоб я з лікарні її забирав. Поїхала до матері. Благо, що теща у мене мудра була. Пожалувала дочку кілька днів та спровадила додому. Каже їй – у мене ще три крім тебе! Ваш батько на войні погиб, а ти, дурепа, дітей хочеш осиротить сама! Іди додому й живи! Всього у жизні буває!

– Вам хотілося з Марусею поїхати?

– Ні! Хміль мій вийшов швидко… Як би я дітей покинув?! Ніколи! За Ольку дуже переживав. Вона у лікарні, хлопчики у тещі, а я ніби і не живу без них! А ще коли дівчинку похоронив…

– З Марусею не прощалися?

– Ні. Вона поїхала, доки у мене таке діялося. А Олька посилає слідом і мене…

– Сварилися?

– Ні! Як теща вирядила її, прийшла додому, та мовчить і все!

– А ви б сказали, що тільки її любите, що каєтеся!

– Про те, що каюся, не раз казав. А про любов – ні! Марусі вже ж так казав! І любив… А помирило нас горе. Хлопчики наші ледь не померли. Якась інфекція була. Отоді ми і забалакали удвох! Врятували дітей в області. Для нас обох діти дуже дорогі були. Рішили ми, що треба дітей багато мать. Бо не дай Бог чого… Та не було у нас більше після того, як дівчинку мертву народила Олька. І у область до лікарів їздила. Кажуть їй, що не буде дітей більше, як би не хотіла. Ось така розплата за ту дурну любов!

– Дорікала вам?

– Ні! Словами – ні! Але відчував, що дорікає думками. Вона ж у мене мудра була. Через що і лаялися не часто. Хіба що за роботу, а за жизнєнні питання – ні. Не раз я думав, що ні з ким другим не прожив би отак, як із Олькою. Робили ми багато. І все у нас було у лад.

– А десь відпочивали коли удвох?

– Ну ти й сказала, дівчино! Хто ж у колгоспі відпочивав? То із контори, бувало, їздили кудись дівчата. Передовиків кудись посилали. Так не усі їхали. Як би ми телят покинули?! Ми й у відпустку ніколи не ходили. Ферма – і все!

– Хотілося ж, мабуть?

– Поїхать кудись? Ні! Ми нічого другого не знали і не хотіли. І так нам ловко було, якби не старість.

– А Марусю свою ще бачили?

– Ні! Рідко бувала в селі. А тоді, казали люди, що вийшла заміж за якогось начальника шахти і забрала батьків на Донбас. Вже було нам годів по сорок, як розказували люди, що немає її і живою. Чоловік із шофером своїм застав їх і порішив на місці. І сам застрелився. Так люди казали. Дітей у неї і не було. А у нас із Олькою ловкі сини виросли, чотири внучки і вісім правнуків! Внучки всі в бабу. Було, дякують бабусі за фігуру модельну. Тепер ось покинула мене Олька. Вона ж і старша трохи. Та лучче б я… 65 років разом… Не жарт.

– Так може ви її все ж любили?

– Та кажу ж тобі, дівчино, що не любив! Любов – то як вибух! А далі – життя! У нас було друге!

Дід Мишко добряче засидівся, бо ледь піднявся із лавочки і подріботів у двір. Фото сховав за пазуху.

– А ти, дівчино, заходь, як будеш у наших краях, – обернувся до мене, – може, ще тобі шо розкажу про любов. Воно ж отак все життя носиш у собі, не кожному розкажеш… І зрозуміє не всяке. Бо є такі, шо прожили багато, а як ото серце вискакує – і не знали…

Так і не довелося більше поговорити з ним. Казали люди, що діда Мишка поклали поряд із його бабою якраз на сороковий день по ній.

Олександра Гостра

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?